Халіфат Аббасидов (750-1258)

Незабаром влада Омейядов остаточно впала, і на зміну їм прийшли халіфи нової династії. Хоча Аббасіди запанували майже над всією територією халіфату - тільки в Іспанії який втік туди один з Омейядов створив незалежний від Кордовський них емірат, згодом теж халіфат, - влада їх була значно менш міцною і стабільною. Вже з перших десятиліть існування нового Халіфату стало цілком очевидно, що зеніт політичної могутності арабів і їх держави позаду. Нових походів Аббасіди практично не робили, їх сил ледь вистачало на те, щоб зберегти завойоване. Але і з цим завданням вони справлялися погано: починаючи з IX ст. від халіфату одна за одною стали відпадати його частини, правителі-еміри яких ставали фактично незалежними государями, в кращому випадку (та і то, якщо вони не були шиїтами) визнавали сакральний авторитет і сюзеренітет халіфа.

Як це не парадоксально, але політичний ослаблення могутності арабів за часом збіглося з найвищим злетом арабо-мусульманської культури, як духовної (розквіт догматики ісламу, ісламського права, літератури, філософії, науки), так і матеріальної (розвиток ремесел і торгівлі в процвітаючих багатьох містах , успіхи в мореплаванні та ін.) Виступивши наступником стародавніх елліністичних, римсько-християнських та перських традицій, увібравши в себе спадщину високорозвинутої міської культури недавнього минулого, ісламський халіфат сприяв іригаційне будівництва і освоєння нових земель, розвитку та агротехніки вирощування в землеробстві нових сільськогосподарських культур, розквіту міст та торгівлі, включаючи транзитну. Звичайно, іслам при цьому залишався ісламом, тобто релігією досить жорсткою, а в деяких аспектах і фанатично-нетерпимої. Але не можна забувати, що розповсюдження нехай навіть ісламського по суті своїй освіти на широкій території від Іспанії до Китаю сприяло збільшенню кількості грамотних і освічених людей, зростанню культурного стандарту. Зрозуміло, мова йде про східний стандарті, не більше, - поваги до людини, до прав і гідності особи іслам із собою, на жаль, не ніс; свавілля влади і право сильного залишалися тут незаперечним законом соціальних і політичних відносин. Разом з тим не слід забувати, що у сфері високої теорії, переважно у формі богословських спорів, в халіфаті ішли жваві диспути з багатьох серйозних проблем - про божественне приречення і свободу волі, наприклад. Видатні мусульманські інтелектуали-улеми енергійно займалися географією, медициною, історією, не кажучи вже про звичні для традиційного Сходу поезії, принципи досконалої адміністрації і т. п.

В управлінні державою Аббасіди, у жилах яких текло чимало іранської крові, відродили адміністративну систему персів, висунувши на авансцену політичного життя, зокрема, посаду великого візира (візира), наділеного величезними повноваженнями. Везиру підпорядковувалися центральні відомства-дивани і весь розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат. Тільки освіта і суд були цілком виведені із сфери його компетенції - тут заправляли духовні особи на чолі з суддями-каді.

Особливе місце в халіфаті Аббасидов зайняла армія. Вона сильно видозмінилася. На зміну воїнам-арабам з числа кочівників-бедуїнів прийшла набагато краще організована наймана армія, в якій чималу роль стали грати професійні вояки з числа хорасанцев, берберів, потім також і тюрків. Арабське ополчення тепер вже грало другорядну роль. Головна ж місце у військовій ієрархії зайняла гвардія халіфа, складена з рабів-Гуляма (мамлюків). Перевезення здалеку в дитячому віком, куплені або отримані від підкореного населення далеких околиць у формі свого роду важкого податку (податку «кровю», девшірме), відірвані від коріння і позбавлені звязків у Багдаді, юнаки з тюрків, кавказців і словян виховувалися в дусі абсолютної відданості халіфу, від милостей якого залежали їх добробут і навіть чималі привілеї. Спочатку глибоко віддана халіфу, ця незабаром гвардія, однак, відчула свою силу і стала не тільки халіфу навязувати свою волю, але й часом скидати неугодних правителів, а то і зводити на трон власних ватажків.

Аграрні відносини при Аббасидов залишилися в основному колишніми, а податки навіть дещо зменшилися, що з лишком компенсувалося доходами від процвітало ремесла і розвинутої торгівлі. Проте протягом чи не всієї історії халіфату Аббасидов народні виступи, найчастіше приймали форму сектантських рухів, не припинялися. Боротьба з цими рухами коштувала халіфа чималих зусиль і коштів. Крім того, росли зловживання в сфері справляння податків, особливо після введення інституту посередників-відкупників, мультазімов. Це, природно, теж викликало невдоволення, тому що для підтримки порядку халіфа все частіше доводилося звертатися до допомоги впливової знаті, особливо намісників-емірів. За цю допомогу потрібно було платити, а формою розплати стала поступове зміцнення економічної і політичної самостійності емірів, перетворювалися в спадкових правителів тієї чи іншої частини халіфату - з усіма витікаючими з цього наслідками для центральної влади.

Починаючи з IX ст. сепаратизм емірів, не кажучи вже про феодальних володарів рангом трохи менше і тим більше вождів племен чи сект, захоплювали силою певну територію і офіційно не визнавався халіфатом, відчувався все помітніше. Ще наприкінці VIII ст. в Марокко виникло фактично незалежну державу Ідрісідов (788-905), якими управляли шиїти з числа Аліда. Потім напівнезалежний став Хорасан, де був створений емірат Тадірідов (821-873), після чого чи не усі землі Середньої Азії опинилися під владою емірату Саманідів (875-999), а Туніс і Алжир перетворилися в напівнезалежний емірат Аглабіди (808-909) . Нарешті, в 868 р. захопив владу в Єгипті намісник халіфа з числа тюрків-Гуляма, що заснував династію Тулунідов (868-905). На руїнах халіфату знаходили свою колишню незалежність і багато місцеві династії. Приміром, у 875 р. відродилося царство Багратіди у Вірменії.

Політичний розпад халіфату в кінці IX ст. був підсилений повстаннями зінджей і карматів. Зінджі, чорношкірі раби з Занзібару, використовувалися на важких роботах у Південному Межиріччя біля Басри, де десятки тисяч їх, організовані в загони, що займалися будівництвом каналів і розчищенням солончаків. Колишні власністю халіфату зінджі в 869 р. повстали і протягом 14 років утримували під своєю владою район Басри і частина Хузістана, діючи при цьому з великою жорстокістю: перестав бути рабами, зінджі у заснованому ними власному халіфаті стали перетворювати в рабів чи не всіх інших , починаючи з полонених арабів.

У повстанні зінджей брала участь і група шиїтів із крайньої шиїтської секти ісмаїлітів, що одержала найменування карматів. У кінці IX ст. кармати підняли ще одне повстання, що поширилося на Сирію, Ірак і Бахрейн. У Сирії та Іраку воно незабаром було придушене, а в районі Бахрейну кармати закріпилися надовго, створивши тут власну державу сектантів. Це був досить своєрідна держава, яка проіснувала, тим не менше, близько півтора століття. За деякими описами, висхідним до середини XI ст., Воно керувалося виборної колегією керівників, населення його зовсім не платило жодних податків, а скарбниця поповнювалася за рахунок військової здобичі, тобто грабіжницьких набігів на сусідні землі. У рахунок такої видобутку входили і бранці-раби, крім того, держава на награбовані кошти купувало інших рабів. Десятки тисяч рабів були шаром неповноправних працівників, що обробляли частину землі, за рахунок доходів з яких значною мірою існувала держава.

Звертає на себе увагу те, як повстанці зінджі і кармати ставилися до рабів і рабства. Іслам як релігія рабство не заохочував; це, однак, не завадило існуванню державного рабства в халіфаті. Тому істотно не те, що раби і рабство, незважаючи на соціально-релігійний принцип юридичної рівності, все ж таки були. Набагато важливіше, що соціально неповноправні категорії населення, що випробували приниження в загальнодержавному масштабі, може, саме внаслідок свого настільки специфічного буття інших форм експлуатації чужої праці не бажали знати: що звільнилися від рабства раби віддавали перевагу, ставши господарями життя, жити за рахунок рабської праці інших. Функціонували в рамках жорсткої соціально-релігійної структури сектанти не бачили нічого поганого в жорстких способах експлуатації чужих їм людей, в нерівноправності рабів.

Повстання і сепаратистські настрої та акції емірів привели у своїй сукупності до того, що на межі IX - Х ст. реальна влада халіфа дуже зменшилася. Практично очолюване їм держава на початку Х ст. контролювало лише західну частину Ірану і невелику прилеглу до неї територію разом зі столицею Багдадом. Але й це тривало недовго. У 935 р. в западноіранскіх землях виникла держава Бундом, які в 945 р. захопили Багдад і остаточно позбавили світської влади халіфа. Буіди привласнили собі титул «емір емірів» і стали керувати Іраком і Західним Іраном. Халіф ж залишився духовним главою правовірних, та й то лише для ортодоксальних мусульман-сунітів. У цьому стані він - а з ним і халіфат як інститут - проіснував в Багдаді ще близько трьох століть. Втім, і це слід підкреслити, номінально халіф все-таки продовжував вважатися верховним правителем всіх правовірних, хоча функції його обмежувалися врученням інвеститури чергового претендента на владу в тій або іншій з еміратів, пізніше також і султанатів.