Головна Трудове Джерела трудового права Закони та підзаконні акти субєктів Російської Федерації в системі джерел трудового права

Закони та підзаконні акти субєктів Російської Федерації в системі джерел трудового права

У відповідності до ст. 72 Конституції РФ трудове законодавство знаходиться в спільному веденні Російської Федерації та її субєктів. У силу чого субєкти Російської Федерації має право здійснювати в межах наявних у них повноважень власне регулювання відносин, що входять в предмет трудового права. Розмежування повноважень між Російською Федерацією та її субєктами в галузі регламентації відносин з праці проводиться не тільки на підставі ст. 6 ТК РФ, але і Федерального закону "Про загальні принципи організації законодавчих (представницьких) і виконавчих органів державної влади субєктів Російської Федерації" від 20 червня 2003 року. Відповідно до Закону від 20 червня 2003 субєкти Російської Федерації при відсутності федерального закону має право здійснювати власне регулювання, в тому числі і з питань, віднесених ст. 6 ТК РФ до відання федеральних органів державної влади. Проте після появи федерального нормативного правового акта субєкти Російської Федерації зобовязані привести своє законодавство у відповідність з ним. Стосовно до трудових відносин сказане означає, що в нормативних правових актах субєктів Російської Федерації не допускається зменшувати трудові права і свободи, гарантовані на федеральному рівні.

До числа нормативних правових актів федерального рівня слід віднести і законодавство Союзу РСР, що діє на території Російської Федерації, в частині, що не суперечить російському законодавству. Законодавство колишнього Союзу РСР в основному носить галузевий характер. На території Російської Федерації і після прийняття ТК РФ продовжує діяти більше 37 тисяч нормативних правових актів колишнього Союзу РСР, спрямованих на регулювання трудових відносин. Значна частина цих актів має безпосереднє відношення до праці працівників нафтової та газової промисловості. У нормативних правових актах субєктів Російської Федерації не повинні зявлятися норми, що обмежують трудові права працівників порівняно з чинним законодавством колишнього Союзу РСР.

Субєкти Російської Федерації має право здійснювати власне правове регулювання трудових відносин з дотриманням правила про неприпустимість погіршення становища працівника порівняно з законодавством федерального рівня. Тобто державні органи субєктів Російської Федерації має право передбачати в законодавстві надання працівникам додаткових пільг в порівнянні з федеральними нормативними правовими актами. При цьому субєкти Російської Федерації не повинні підвищувати навантаження на федеральний бюджет. Таким чином, напрямком правового регулювання трудових відносин субєктами Російської Федерації є видання нормативів, що поліпшують становище працівників у порівнянні з федеральним законодавством, не потребують додаткового фінансування з федерального бюджету. Позбавлення субєктів Російської Федерації права діяти в цьому напрямку позбавляє сенсу протікає на їх території законотворчий процес.

У звязку з викладеним викликає здивування визначення Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду РФ від 13 жовтня 1998 року. Даним визначенням скасовано рішення Орджонікідзевського районного суду м. Уфи від 16 вересня 1997 року про задоволення позову султанової до ВАТ "Елеваторспецстрой" про стягнення одноразової допомоги у звязку із загибеллю чоловіка при виконанні трудових обовязків (Бюлетень Верховного Суду України, 1999 р., № 35, с. 7-8). Фабула справи в ньому викладена наступним чином. Чоловік позивачки загинув на виробництві при виконанні трудових обовязків. На підставі ст. 38 Закону Республіки Башкортостан "Про охорону праці в Республіці Башкортостан" позивачка звернулася до суду з позовом про стягнення з відповідача одноразової допомоги в розмірі середньої заробітної плати загиблого за 10 років, тобто за 120 місяців. В даному випадку в Законі субєкта Російської Федерації передбачена виплата одноразової допомоги в більшому розмірі, ніж у федеральному законодавстві. У федеральному законодавстві розмір цієї допомоги встановлено стосовно до мінімальної заробітної плати за пять років, тобто 60 місяців. Очевидно, що положення членів сімї загиблого працівника у Законі Республіки Башкортостан поліпшується в порівнянні з федеральному законодавством. Причому виникають відносини з відшкодування шкоди, заподіяної життю працівника в процесі трудової діяльності. У відповідності до ст. 1 ТК РФ відносини щодо матеріальної відповідальності входять в предмет трудового права.

У звязку з викладеним районний суд на підставі ст. 38 Закону "Про охорону праці в Республіці Башкортостан" виніс рішення про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку загиблого за 10 років.

При скасуванні даного рішення Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду РФ зробила посилання на те, що ст. 38 Закону Республіки Башкортостан фактично регулюються цивільні відносини. У ст. 71 Конституції РФ цивільне законодавство віднесено до відання Російської Федерації. З цієї причини колегія визнала можливим винести нове рішення на підставі норм федерального законодавства, виключивши з правозастосовчої діяльності Закон субєкта Російської Федерації, що встановлює більш пільгові умови відшкодування матеріальних збитків у звязку із загибеллю працівника.

Не викликає сумнівів, що встановлення більшого розміру одноразової допомоги при загибелі працівника відноситься до числа заходів, які підвищують економічну зацікавленість роботодавців у забезпеченні безпечних умов праці. У звязку з чим цілком логічно встановлення в Законі субєкта Російської Федерації більшого розміру матеріальної відповідальності, ніж передбачено у федеральному законодавстві.

Очевидно, що виниклі відносини з відшкодування матеріальної шкоди випливають з трудових відносин. У відповідності до ст. 72 Конституції РФ трудове законодавство знаходиться у спільному веденні Російської Федерації та її субєктів. Тому субєкти Російської Федерації має право здійснювати власну регулювання розглянутих відносин, у тому числі і шляхом покладання на роботодавців обовязки з виплати одноразової допомоги. До речі, дана обставина фактично визнано і Судовою колегією у цивільних справах. Зокрема, у визначенні колегії вказано на те, що розмір одноразової допомоги міг бути підвищений за угодою сторін, а також на підставі колективного договору або угоди. Угоди і колективні договори відносяться до числа джерел трудового права. З чого випливає, що у визначенні визнається наявність відносин, що входять в предмет трудового права, які можуть бути врегульовані угодами та колективними договорами. Таким чином, висновок Судової колегії про віднесення виникли відносин до предмета цивільного права суперечить посиланням на можливість їх регламентації джерелами трудового права.

Більш того, в даному випадку Судова колегія Верховного Суду РФ перевищила свої повноваження. Адже в її визначенні фактично визнається неконституційною ст. 38 Закону "Про охорону праці в Республіці Башкортостан". Тоді як відповідно до ст. 3 Федерального конституційного закону "Про Конституційний Суд Російської Федерації" від 21 липня 1994 року до компетенції Конституційного Суду РФ віднесена перевірка конституційності нормативних правових актів субєктів Російської Федерації.

Аналогічне визначення винесене Верховним Судом РФ і по відношенню до Закону "Про охорону праці в Республіці Карелія".

У звязку з викладеним у зацікавлених осіб є право на звернення до Конституційного Суду РФ на предмет визнання відповідними Конституції РФ законів субєктів Російської Федерації, що регулюють трудові відносини в більш пільговий для працівників порядку, ніж федеральне законодавство. Визнання зазначених законів відповідають Конституції РФ служить підставою для перегляду винесених Верховним Судом РФ рішень.

Таким чином, субєкти Російської Федерації не позбавлені можливості створювати норми
права, що поліпшують становище працівників у порівнянні з федеральним законодавством.
Хоча в нормативних правових актах субєктів Російської Федерації зустрічаються і норми,
ущемляють права і свободи людини і громадянина у сфері праці, гарантовані на
федеральному рівні.

Зокрема, окремі нормативні правові акти субєктів Російської Федерації обумовлюють реалізацію трудових прав наявністю реєстрації за місцем проживання на території відповідного субєкта Російської Федерації. Такі акти приймалися в Краснодарському краї, м. Москві, інших субєктах Російської Федерації. Прийняття таких законів суперечить ст. 19, 55 Конституції України, ст. 3, 64 ТК РФ, з Постановою Конституційного Суду РФ від 2 лютого 1998 року № 4-П у справі про перевірку конституційності пунктів 10, 12, 21 Правил реєстрації та зняття громадян Російської Федерації з реєстраційного обліку за місцем перебування та за місцем проживання в межах Російської Федерації, затверджених постановою Уряду Російської Федерації від 17 липня 1995 року, Постанови Конституційного Суду РФ від 15 січня 1998 року № 2-П про перевірку конституційності положень частин 1 і 3 статті 8 Федерального закону "Про порядок виїзду з Російської Федерації та вїзду в Російську Федерацію "у звязку зі скаргою громадянина Аванова А.Я., визначенням Конституційного Суду України від 1 березня 2001 року № 40-0. У звязку з викладеним нормативні правові акти субєктів Російської Федерації, які погіршують становище працівників порівняно з федеральним законодавством, можуть бути оскаржені до суду відповідного субєкта Російської Федерації, який зобовязаний визнати подібні акти нечинними. Одним з найбільш часто зустрічаються порушень прав і свобод людини і громадянина у сфері праці є їх надання в залежності від наявності реєстрації за

місцем проживання. На підставі перерахованих норм федерального законодавства акти, що мають у своєму змісті подібні положення, також повинні визнаватися нечинними.

Субєкти Російської Федерації здійснюють регламентацію трудових відносин шляхом видання законів і підзаконних актів. Природно, закони мають пріоритет над підзаконними актами. У звязку з чим підзаконні акти не можуть скасовувати пільги, передбачені законом субєкта Російської Федерації.

Чинна Конституція РФ, ТК РФ не передбачають видання кодифікованих актів субєктами РФ. В даний час діє Трудовий кодекс Республіки Башкортостан. За формою акта, що регламентує трудові відносини на території Республіки Башкортостан, можна зробити висновок, що він прийнятий всупереч правилам перерахованих нормативних правових актів федерального рівня. У звязку з цим форма нормативного правового акту про працю Республіки Башкортостан повинна бути приведена у відповідність з федеральним законодавством. Цілком допустимо застосування Закону "Про регулювання трудових відносин на території Республіки Башкортостан". Зміст даного Закону повинне відповідати федеральному законодавству. У тих випадках, коли нормативний правовий акт субєкта Російської Федерації вступає в протиріччя з федеральним законодавством, він може бути визнаний нечинним судом цього субєкта Російської Федерації. Відповідність цих актів Конституції РФ перевіряється Конституційному Судом РФ.