Головна Міжнародне Право міжнародної безпеки Загальна колективна безпека

Загальна колективна безпека

В основі загальної колективної безпеки лежить Статут ООН. Обмежимося вказівкою на характерні риси системи безпеки ООН. Перш за все звертає на себе увагу акцент на попередження загрози миру шляхом створення і підтримки всебічної системи мирного співробітництва. В ім'я цього держави повинні проявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди; розвивати дружні відносини і всебічне співробітництво; створювати умови, за яких можуть дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань.

Упор на попередження властивий і методів, що застосовуються у разі виникнення конфліктної ситуації. Держави зобов'язані утримуватися від загрози силою або її застосування; вирішувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Першорядне значення для безпеки має заборона загрози силою або її застосування. Тільки ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу чи загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру, перш за все акту агресії. Встановивши відповідні факти, він вирішує прийняти заходи, передбачені Статутом.

Щоб уникнути подальшого погіршення ситуації, Рада Безпеки перш за все може зажадати від сторін в конфлікті виконання тимчасових заходів, які не повинні завдавати шкоди правам і домаганням учасників.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки має право застосувати невійськові заходи впливу, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушником.

Якщо Рада Безпеки вважатиме, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, то він має право прийняти рішення про застосування заходів військового впливу. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду й інші операції збройних сил членів. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили та засоби їх обслуговування. Держави-члени повинні містити в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил. У таких випадках допомогу Раді Безпеки виявляється його Військово-штабного комітетом.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Таке право - необхідний інститут будь-якої правової системи. Член товариства має право у разі нападу використовувати наявні в його розпорядженні засоби захисту. Статут ООН підтвердив існування "невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад" (ст. 51). Рада Безпеки має бути негайно повідомлено про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для відновлення миру.

Заходи самооборони повинні бути адекватними, не виходити за межі необхідної оборони. У відповідь на локальний прикордонний конфлікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, і, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні по справі "Нікарагуа проти США". Суд також зазначив, що постачання повстанців зброєю і припасами не може розглядатися як збройний напад.

В останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права застосовувати силу для захисту своїх громадян в іншій державі.

Цьому послужили події, пов'язані з висадкою ізраїльського десанту в аеропорту Ентеббе (м. Кампала, Уганда) для звільнення пасажирів захопленого терористами ізраїльського літака, спроба США звільнити персонал свого посольства в Тегерані, вторгнення США на Гренаду під приводом захисту своїх громадян.

Раніше таке право існувало і активно використовувалося великими державами. Нині його зміст обмежена, але навряд чи воно повністю відмінене. Застосування сили в такому випадку може розглядатися як здійснення права на самооборону. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним правом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. При всіх умовах вона повинна використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян. Не тільки в зарубіжній, але (на відміну від минулого) і у вітчизняній літературі висловлюються думки на підтримку гуманітарної інтервенції у виняткових випадках. Разом з тим такі дії США, які мали місце у відносно Ірану і Гренади, не сприяють зростанню авторитету розглянутого права.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Як до, так і після створення ООН держави укладали двосторонні та групові договори про взаємну допомогу та побажали їх зберегти. Цим і пояснюється включення відповідного положення до Статуту ООН (ст. 51). Договори зазвичай містять постанову, згідно з яким напад на одну із сторін буде розглядатися як напад на інших.

Міжнародний суд у рішенні по справі "Нікарагуа проти США" обмежив право на колективну самооборону наступними умовами: піддалося нападу держава повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідно також його звернення до союзної держави про надання допомоги в порядку колективної самооборони.

Зі сказаного випливає, що державам вдалося закласти досить міцні основи колективної безпеки. Питання полягає в тому, наскільки реальні перспективи їх реалізації. Є всі підстави вважати, що об'єктивних непереборних перешкод на шляху до досягнення мети не існує. Основна перешкода носить суб'єктивний характер - відставання політичного мислення. До такого висновку приходить все більше число дослідників. У статті відомого американського професора Т. Франка під назвою "Чи є колективна безпека в рамках ООН все ще досяжною?" дається позитивну відповідь на це питання за умови зміни у мисленні державних діячів, "що стоять на чолі важливих держав".