Головна Міжнародне Міжнародне економічне право Відповідальність держави й приватних осіб

Відповідальність держави й приватних осіб

Загальне правило полягає в тому, що держава не несе відповідальність за економічну діяльність приватних осіб. Країни, що розвиваються неодноразово претендували на компенсації від іноземної держави за шкоду, заподіяну їм корпорацією, зареєстрованого в цій державі, але без успіху. При обгрунтуванні відмови у компенсації посилалися на те що держава не може контролювати діяльність корпорації за рубежем. Не можна у зв'язку з цим не пригадати про чималому числі випадків, коли держава досить ефективно контролював закордонну діяльність своїх корпорацій, якщо цього вимагали політичні інтереси. Особливо багата такими випадками практика США.

Інакше йде справа, корпорації коли протиправна діяльність пов'язана з територією держави реєстрації і підпадає під його юрисдикцію, наприклад у випадку влади держави терпимості до експорту товарів, продаж яких в ньому заборонена, оскільки вони небезпечні для здоров'я. У цьому випадку держава реєстрації несе відповідальність за те, що не перешкодило протиправної діяльності корпорації.

Що ж щодо приватних компаній, то вони, будучи самостійними юридичними особами, що відповідальності за дії своєї держави не несуть. Правда, практиці відомі випадки покладання на компанії відповідальності як міри у відповідь на політичний акт їхньої держави. На цій підставі, приміром, Лівія націоналізувала американські та британські нафтові компанії. Подібна практика позбавлена правових підстав.

Належні державі і діють від імені його компанії користуються імунітетом. Відповідальність за їх діяльність несе сама держава. У міжнародній практиці неодноразово виникало питання цивільно про-правової відповідальності держави за борговими зобов'язаннями належної йому компанії і про відповідальність останньої за борговими зобов'язаннями своєї держави. Вирішення цього питання залежить від того, чи володіє компанія статусом самостійної юридичної особи. Якщо володіє, то вона відповідає лише за власні дії.

Апеляційним судом м. Інсбрука (Австрія) у 1986 р. у рішенні за позовом до радянського державному підприємству, відповідального за катастрофу в Чорнобилі, не визнав, що знаходиться в Австрії майно інших радянських державних підприємств може розглядатися як майно відповідача.

Так Розвиток званих небезпечних виробництв, пов'язаних з підвищеним ризиком заподіяння значного шкоди іншим країнам, поставило перед міжнародним правом складну проблему. Ідеться в першу чергу про виробництво ядерній енергії, космічній діяльності, хімічному виробництві, транспорті. Заборонити все це неможливо. Разом з тим мало можна визнати терпимим положення, при якому одна країна отримує вигоду від подібних виробництв, а іншим вона завдає шкоди. Встав питання щодо відповідальності держави за шкідливі наслідки законної діяльності. Мова йде про відповідальності держави навіть у тому випадку, коли такого роду діяльність здійснюється приватними особами.

Становлення відповідного правового інституту йде з трудом, оскільки порушуються серйозні економічні інтереси. Над темою "Міжнародна відповідальність за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом" Комісія міжнародного права ООН працює з 1978 року, і поки кінця цієї роботи не видно. Проте процес становлення відповідного правового інституту почато.

У 1954 р. в результаті випробування Сполученими Штатами ядерної зброї в Тихому океані постраждали рибалки, була заражена риба і т.д. Японія зажадала компенсації. США заявили про готовність її виплатити, але не на порядок відповідальності, а добровільно (ex gratia). При цьому дії "доброї волі" були обумовлені юридичними наслідками: виплата 2 млн. дол йде в рахунок "повного врегулювання будь-якого або всіх позовів проти Сполучених Штатів або їх представників, громадян або юридичних осіб за будь-який збиток, пов'язаний з випробуванням".

Через кілька років уже США підняли питання про транскордонне збиток, завданий димом канадської металургійної компанії "Смелтер". Заснований сторонами арбітраж не заборонив діяльність компанію, але зобов'язав її скоротити обсяг виробництва до безпечного для США рівня.

Після низки аварій танкерів у 1969 р. була прийнята Міжнародна конвенція про громадянську відповідальність за шкоду від забруднення моря нафтою. Значна відповідальність держави передбачена на випадок збитку від ядерного виробництва. Конвенції у цій області встановлюють відповідальність держави за дотримання керуючими ядерними об'єктами певних правил. Якщо держава не забезпечує цього, то воно несе цивільну відповідальність за дії керуючих. Прикладом може слугувати Міжнародна конвенція про відповідальність операторів ядерних суден 1962.

Найбільш широка відповідальність держави передбачена на випадок шкоди, завданої космічною діяльністю. У 1972 році була прийнята Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами (див.: гл. VIII § 3 "Відповідальність космічну діяльність за"). Особливість Конвенції у тому, що вона надає потерпілій стороні можливість вибору - звернутися з позовом в національний суд чи пред'явити претензію безпосередньо відповідному державі.

На цій підставі Канада в 1978 р. пред'явила претензію СРСР за збиток, заподіяний їй падінням радянського супутника. Цікаво, що канадський уряд не тільки послалося на Конвенцію про відповідальність за шкоду, а й заявив, що "принцип абсолютної відповідальності застосовується в областях діяльності підвищеної небезпеки" і "розглядається як загальний принцип міжнародного права". Іншими словами, він вже розглядається як частина позитивного, тобто чинного, міжнародного права. Радянський уряд виплатило компенсацію.

Слід підкреслити, що у всіх цих випадках йдеться про матеріальної або цивільно-правової відповідальності. Міжнародні договори та законодавство держав передбачають можливість звільнення від відповідальності в розглянутих випадках. Вказуються договорами підстави звільнення аналогічними тим, що передбачені законодавством. Прикладами можуть служити ст. 1 Міжнародній конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою в 1969 р. і ст. 8 Конвенції про громадянську відповідальність за збиток від діяльності, небезпечної для навколишнього середовища, 1993 р.

При визначенні розмірів компенсації також постає економічна проблема. Якщо встановити її великі розміри, то це може зробити нерентабельною діяльність, важливу для сучасної цивілізації, наприклад морські, повітряні, залізничні перевезення. Тому договори зазвичай встановлюють межі компенсації.

Прикладом Додаткова конвенція може служити до Конвенції про залізничні перевезення пасажирів і багажу. На особливу увагу заслуговує на те, що недійсність встановлена будь-якої угоди між пасажиром і залізною дорогою, у якому відповідальність перевізника виключається або обмежується сумою менше, ніж передбачена Конвенцією (ст. 10).

З розглянутим видом відповідальність пов'язана складна економічна проблема. Підвищуючи свою частку у компенсації збитку навколишньому середовищу, держава знижує частку підприємства і тим самим зменшує собівартість виробленої продукції, тобто надається своєрідна експортна субсидія. Тому Організація економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) у 1972 р. прийняла Резолюцію, рекомендують, щоб вартість заходів щодо запобігання забруднення включалася у вартість товару і послуг. При цьому не повинні надаватися субсидії, які "призвели би до значних порушень у міжнародній торгівлі і в здійсненні інвестицій".