Парламент

Ні в міжнародному праві, ні в міжнародній практиці за парламентом не визнається статус органу зовнішніх зносин. Не робить цього і конституційне право. Президенти і держсекретарі США не раз роз'яснювали іншим урядам, що члени Конгресу ні в індивідуальних заявах, ні у спільних резолюціях не виражають зовнішньополітичну позицію США, подібні документи не мають юридичного значення. Відомі випадки, коли парламенти вторгалися в компетенцію виконавчої влади, і часто результат був негативним.

У 1995 р. Державна Дума прийняла закон про припинення участі Росії у здійсненні міжнародних санкцій відносно Югославії, що суперечило зобов'язань держави за Статутом ООН. Вказавши на це, Президент відхилив закон. Загальновизнані у міжнародній практиці положення вимагає, щоб держава говорила одним голосом.

Сказане раніше не означає приниження ролі парламенту у визначенні та здійсненні зовнішньої політики. Виконавча влада потребує політичної, моральної та матеріальної підтримки законодавчої влади. Парламент видає відповідні закони, що бере участь у ратифікацію договорів. Конституція РФ спеціально обумовлює такі повноваження парламенту, як прийняття федеральних законів з питань війни та світу, вирішення питання про можливість використання Збройних Сил Російської Федерації за кордоном. Не будучи органом зовнішніх зносин, парламент разом з тим має право підтримувати міжпарламентські зв'язки, значення яких неухильно зростає.

Для ефективності зовнішніх зносин держави співпрацю виконавчої та законодавчої гілок влади має істотне значення. Протистояння в цій області негативно позначається на національних інтересах. Тим часом таке протистояння має місце, особливо у великих державах. У США сенатського комітету у закордонних справах називають кладовищем міжнародних договорів. У результаті виконавча влада дедалі частіше вдається до висновку виконавчих угод та прийняття політичних зобов'язань неправового характеру, які не підлягають ратифікації (спільні комюніке та заяви, резолюції міжнародних нарад і т.п.).

Належна взаємодію виконавчої влади й парламенту не налагоджено також у Росії. Про це може свідчити досить різку заяву Президента РФ: "Депутати регулярно і некваліфіковано втручаються в питання зовнішньої політики. Це серйозно ускладнює відносини Росії з іншими державами, підриває міжнародний авторитет нашій країни ". Здається, проте, що відповідальність за такий стан лежить і на виконавчої гілки влади.

Парламент є важливим каналом впливу внутрішньої політики на політику зовнішню. При здійсненні останньому розділі виконавчої влади доводиться одночасно грати на двох дошках, одну партію з внутрішньополітичними силами, іншу - з контрагентами на міжнародній арені. Якщо не вдається досягти балансу між двома сферами, страждає в першу чергу зовнішня політика. Багато невдачі США на світовій арені пояснюються непропорційною домінуванням внутрішньої політики.