Головна Історія права Основи міжнародного правового регулювання Міжнародне морське, повітряне та космічне право

Міжнародне морське, повітряне та космічне право

Протягом століть правовою основою діяльності держав у морських просторах були міжнародні звичаї. На конгресах у Відні (1815) та Парижі (1856) та конференціях кінця XIX - початку XX ст. морські держави розглядали окремі питання морського права виключно в цілях забезпечення свободи дій для своїх військових флотів, погоджуючись лише на часткову регламентацію діяльності військових флотів під час морських воєн (обмеження використання мінного зброї і т. д.).

Великий внесок в кодифікацію норм міжнародного морського права внесли I, II, III Конференції ООН з морського права (1958, 1960, 1982).

Міжнародне морське право являє собою систему принципів і норм, що визначають статус морських просторів, їх дна і ресурсів, порядок користування ними.

Назвемо кілька найважливіших понять міжнародного морського права.

Світовий океан - це юридичне поняття, що позначає всі повязані між собою моря земної кулі, тобто всі його океани, їх моря, затоки, бухти і їх надра (за винятком Каспійського і Аральського морів).

Вихідна лінія - юридична лінія берега. Вона проводиться самою державою, якому належить морське узбережжя, по лінії найбільшого відпливу, або складається з прямих ліній, що зєднують крайні точки мисів або прибережних островів.

Внутрішні морські води - це морські простори, що входять до складу території прибережної держави і розташовані в бік берега від вихідної лінії, від якої відлічується ширина територіального моря. До внутрішніх морських вод відносяться: моря, що омивають береги одного або двох держав з шириною входу менше 24 миль; води заток, бухт з шириною входу менше 24 миль; води портів; затоки і протоки шириною більше 24 миль, історично належать цієї держави. Будь-яка іноземна діяльність у внутрішніх водах можлива лише з дозволу прибережної держави. Іноземні судна, які використовуються в комерційних цілях (торгівля, рибальство),

мають право проходу внутрішніми водами в порти за встановленими маршрутами і зобовязані дотримуватися внутрішнє законодавство під час перебування в портах.

Територіальні моря (територіальні води) - це смуга морського простору певної ширини, відмірює прибережних державам від вихідної лінії. Це частина державної території. У ст. 3 Конвенції ООН з морського права 1982 р. встановлена гранична ширина територіального моря (територіальних вод) - 12 морських миль. Більшість держав взяло максимальну ширину. Закон України "Про державні кордони" 1993 р. підтвердив 12-мильну ширину територіального моря.

Прилегла зона - це пояс морського простору, розташований за зовнішньою межею територіального моря, шириною до 24 миль, відлічуваних від тих самих вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря.

Прибережне держава в цій зоні здійснює контроль, необхідний для запобігання порушенням митних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря.

Виняткова економічна зона являє собою район шириною до 200 морських миль від вихідної лінії і включає в себе морські води, дно і надра під ним. У межах цієї зони прибережна держава має виключні права в цілях розвідки, розробки та збереження як живих, так і неживих ресурсів в водах, на дні і його надрах, а також права на створення та експлуатацію "штучних островів" (нафтових платформ).

Конвенція 1982 р. встановила, що прибережна держава має виняткові суверенні права на розвідку і експлуатацію природних ресурсів виключної економічної зони. У той же час в цій зоні зберігається свобода судноплавства, прокладки кабелів і трубопроводів, свобода фундаментальних наукових досліджень.

Континентальний шельф - це природне продовження сухопутної території до зовнішнього кордону підводної

окраїни материка. Кордон континентального шельфу в юридичному сенсі не повинна знаходитися далі 350 морських миль від вихідної лінії. Прибережне держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права щодо розвідки та розробки природних ресурсів - мінеральних ресурсів дна і його надр. Права прибережної держави на континентальний шельф не зачіпають правовий статус що покривають його вод та повітряний простір над ними. Така держава не повинна чинити перешкод судноплавству, а також прокладання кабелів і трубопроводів.

Відкрите море - це морський простір, що знаходиться за межами виняткових економічних зон прибережних держав. Свобода відкритого моря включає, зокрема, свободу судноплавства; польотів; прокладки підводних кабелів; наукових досліджень; рибальства. Ніяка держава не має права претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету.

Міжнародне повітряне право - це галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність загальновизнаних і спеціальних принципів і норм, якими визначаються правові положення повітряного простору і що знаходяться в ньому літальних апаратів; встановлюється режим використання цього простору для цілей цивільної авіації; регулюються відносини, що виникають між користувачами з приводу повітряних пересувань, повязаних з ними комерційних операцій і забезпечення безпеки польотів. Верхня межа повітряного простору оцінюється заввишки 100-110 км.

Для вирішення питань міжнародно-правової відповідальності має значення розподіл повітряних суден на:

• державні - військові, поліцейські, спеціального призначення (літаки глав держав). Вони мають імунітет, і відповідальність за їх дії несе держава;

• недержавні суду, що є обєктами національно-правового регулювання. За їх дії відповідає власник судна.

Держави зобовязані здійснювати контроль за відповідністю зареєстрованих у ньому повітряних суден вимогам безпеки польотів та за дотриманням ними міжнародних норм.

Користування повітряним простором держави допустимо тільки з його дозволу. Як правило, між державами укладаються двосторонні угоди про повітряне сполучення. У них зазвичай включається дозвіл регулярних рейсів на тривалий період. Правила польотів у повітряному просторі держави визначаються його внутрішнім законодавством.

Відповідно до Чиказької конвенції кожна держава може забороняти перевезення на іноземних повітряних судах через свою територію військового спорядження та матеріалів. Польоти іноземних повітряних суден повинні проходити за визначеними маршрутами. Держава може вимагати від кожного повітряного судна здійснення посадки в призначеному аеропорту з метою митного або іншого контролю.

Забезпечення безпеки цивільної авіації ведеться двома шляхами:

1) через забезпечення технічної надійності авіаційної техніки та наземного обладнання; розвиток авіаційної техніки - це одна з головних завдань ІСАО;

2) через заходи, спрямовані на попередження і припинення актів незаконного втручання в діяльність цивільної авіації.

Встановлено універсальна юрисдикція щодо актів незаконного захоплення що знаходиться в польоті повітряного судна, насильства щодо осіб на борту повітряного судна в польоті.

Найбільш представницької (більше 160 держав-членів) і авторитетної з міжнародних організацій в галузі цивільної авіації є ІКАО, що діє з 1947 р. Загалом місія ІКАО полягає в організації та координації міжнародного співробітництва у справі практичного використання в глобальному масштабі повітряного простору, як міжнародного, так і національного.

Міжнародне космічне право являє собою систему основних принципів міжнародного права, спеціальних принципів і норм, що визначають основи космічного простору, природних і штучних небесних тіл, космонавтів. Початок формування міжнародного космічного права було покладено запуском першого штучного супутника Землі (4 жовтня 1957 р.).

Вже в 1967 р. прийнятий Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, який закріпив спеціальні принципи міжнародного космічного права. Московським договором 1963 заборонено випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою.

За цим пішов ряд угод: про порятунок космонавтів; про відповідальність за шкоду, заподіяну космічним обєктом; про реєстрацію обєктів, що запускаються в космічний простір; про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах. Наступні напрямки у формуванні міжнародного космічного права - установа міжнародних органів та організацій.

ООН створено Комітет з мирного використання космічного простору з Правовою підкомітетом, в якому відбувається основний процес розробки норм міжнародного космічного права.

Міжнародне космічне право створюється міжнародною спільнотою в цілому, але вирішальна роль належить космічним державам, які взяли на себе зобовязання ділитися результатами з іншими країнами.

Космічний простір є відкритим міжнародним простором. Цей простір не підлягає національному присвоєнню яким би то не було чином (включаючи Місяць і інші небесні тіла, які використовуються виключно в мирних цілях, що забороняють створення на

них військових споруд, випробування ядерної зброї). Заборонено виведення на орбіту Землі будь-яких обєктів з ядерною і будь-яким іншим зброєю масового знищення.

Договір про космос 1967 встановив загальне правило, згідно з яким держава несе відповідальність за всю діяльність в космосі, незалежно від того, здійснюється вона урядом або фізичною і юридичною особою.

Питанням відповідальність за шкоду, заподіяну космічним обєктом, присвячена Конвенція 1972 Вона встановила "абсолютну" запускає відповідальність держави за шкоду, завдану його космічним обєктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо шкоди завдано не на поверхні Землі, а в космосі космічному обєкту однієї держави таким же обєктом іншого, то остання несе відповідальність лише за наявності вини. Претензії про можливість збитку передаються по дипломатичних каналах.

Статус космонавтів і космічних апаратів. Космонавти - це "посланці людства у Всесвіті", тому всі держави зобовязані надавати їм допомогу в разі аварії. Під час вимушеної посадки вони підлягають негайному поверненню в державу реєстрації апарату.

Космонавти, незалежно від громадянства, знаходяться під юрисдикцією і контролем держави "реєстрації космічного апарату". Під юрисдикцією держави реєстрації знаходяться також і космічні обєкти. Право власності на космічні обєкти та їх частини, виявлені на території інших держав, що зберігаються, і вони підлягають поверненню за рахунок держави реєстрації.