Дипломатичне і консульське право

Дипломатичне право являє собою сукупність норм, що регулюють правове становище і діяльність дипломатичних представництв держав. Джерелами дипломатичного права є перш за все звичайні норми. Здебільшого ці норми є загальновизнаними. Вони кодифіковані і доповнені в ряді універсальних конвенцій: "Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.", "Конвенції про спеціальні місії 1969" (Росія не бере участь), "Конвенції про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом 1973 р.).

Встановлення дипломатичних відносин та заснування представництв здійснюється за згодою держав. У звязку з цим необхідно відзначити, що серед різних органів держав особливе місце займають органи зовнішніх зносин. Вони діють не тільки на території даної держави, але й за його межами.

Державні органи зовнішніх зносин за місцем їх знаходження та діяльності можна розділити на дві групи: 1) внутрішньодержавні (центральні); 2) закордонні.

У свою чергу внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на:

• конституційні;

• спеціалізовані.

Конституційними органами зовнішніх зносин є: парламент, глава держави, уряд і його голова.

До спеціалізованих органів зовнішніх зносин належать такі органи, діяльність яких спеціально зосереджена на зовнішніх зносинах. У Росії це МЗС і Міністерство економічного розвитку і торгівлі.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин можна також розділити на 2 групи:

• постійні;

• тимчасові.

До постійних відносяться: дипломатичні представництва держав (посольства та місії); консульські установи, торговельні представництва та постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

До тимчасових відносяться: спеціальні місії, що направляються до іншої держави для участі у церемоніальних заходах, ведення переговорів і т. д.; делегації та групи спостерігачів на міжнародних конференціях та ін

Саме по собі встановлення дипломатичних відносин не завжди тягне за собою установа представництва.

Процедура призначення і прийняття дипломатичного представника називається акредитації.До офіційного призначення глави дипломатичного представництва держава повинна отримати "згоду" країни перебування на призначення саме цієї особи у відповідному якості.

Після отримання згоди і офіційного призначення глава дипломатичного представництва отримує підписані главою його держави вірчі грамоти, тобто повноваження загального характеру. Акредитування завершується врученням вірчих грамот главі держави призначення.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії.

Посольства - це представництва першого, вищого класу. Воно очолюється надзвичайним і повноважним послом.

Місії - представництва другого класу. На чолі місії - посланник або повірений у справах. Останнього слід відрізняти від "тимчасового повіреного в справах", який у відсутність посла може тимчасово очолювати посольство. За останні роки різко скоротилося число місій і збільшилося число посольств.

Основна функція представництва полягає в представництві своєї держави: ведення переговорів з урядом країни перебування, захист інтересів своїх громадян і юридичних осіб, інформації свого уряду про умови і події в країні перебування, розвитку співробітництва в галузі економіки, культури, науки.

Дипломатичні імунітети і привілеї належать дипломатичному представництву як органу держави і співробітникам представництв.

Приміщення дипломатичних представництв недоторканно. Влада країни перебування можуть вступати до них тільки за згодою глави представництва. Недоторканність поширюється і на транспортні засоби. Недоторканні архіви та документи представництва.

Представництва звільняються від всіх податків, повязаних з приміщенням (фіскальний імунітет), але не від експлуатаційних витрат (електро-, водопостачання і т. д.). Дипломатична пошта не підлягає розкриттю, а супроводжуючі її дипкурєра користуються особистою недоторканністю.

Поряд з дипломатичними відносинами держави здавна встановлюють і консульські відносини - це міжнародні адміністративно-правові відносини, призначені для захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб відповідної держави на території іншої.

Діяльність дипломатичних представництв повязана перш за все з політичними аспектами міжнародних відносин. Консульські установи створюються державами для підтримки і розвитку економічних, правових та інших звязків. Згода, дане на встановлення дипломатичних відносин між державами, означає, як правило, і згоду на встановлення консульських відносин. А ось розрив дипломатичних відносин не спричиняє за собою розриву консульських відносин.

На відміну від дипломатичного представництва, яке відає всім, що стосується прав та інтересів акредитуючої держави на всій території держави перебування, консульство має спеціальну компетенцію тільки з межах відведеного йому консульського округу. Звідси й ще одна особливість консульств - підтримувати відношення тільки з владою свого консульського округу.

Універсальним угодою в області консульського права є Віденська конвенція про консульські зносини 1963

Існує чотири класи консульських установ:

• генеральне консульство;

• консульство;

• віце-консульство;

• консульське агентство.

Вони очолюються відповідно генеральним консулом, консулом, віце-консулом і консульським агентом. Консули є посадовими особами держави. Для призначення консула не вимагається попереднього згоди приймаючої держави на певну особу. Направляючий держава видає йому "консульський патент". Від країни перебування консул отримує консульську "екзекватуру" - дозвіл на виконання функції консула у своєму окрузі.

Консульські установи виконують три основні функції: захист інтересів держави та її громадян, юридичних осіб; сприяння розвитку дружніх відносин;

інформацію в області консульської діяльності, яка включає надання відповідних відомостей зацікавленим громадянам і юридичним особам.