Головна Історія права Загальна історія держави і права Держава і право Стародавньої Греції та Риму

Держава і право Стародавньої Греції та Риму

Держави античного світу складають другу групу рабовласницьких держав, до яких відносяться Спарта, Афіни, Стародавній Рим.

Античне суспільство відрізнялося від стародавнього більш високими темпами розкладу первісного ладу, сільської громади, швидким розвитком приватної власності. В античному суспільстві рабська праця стає основою виробництва, рабовласництво набуває свої класичні форми.

Для суспільного ладу характерний поділ на дві групи: вільних і рабів. Вільне населення відрізнявся за майновою ознакою. Малося також поділ на громадян, що володіють політичними правами, і вільних, позбавлених цих прав. Раби, на відміну від східних країн, розглядалися лише як речі, обєкта права.

Для античної держави найбільш характерна республіканська форма: аристократична (Спарта і перший період Стародавнього Риму), демократична (Афіни). Ця сама загальна характеристика не може показати сутність і закономірності розвитку античного суспільства. Якщо провести систематизацію, то виявиться, що Спарта, Афіни і Древній Рим є послідовними ступенями в розвитку античної історії держави і права.

Самий ранній етап - це Спарта. Тут утворилося своєрідне зєднання пережитків родового ладу і зароджується громадянського суспільства. Цим пояснюється, що спартіати - повноправні члени спартанської громади - займалися тільки військовою справою, що серед них різними заходами підтримувалося соціальну рівність, що землю обробляли належали державі раби - ілоти, що віддавали половину врожаю закріпленим за ними господарям.

Народні збори втратило в Спарті реальну владу, а що зберігся з часів родового ладу рада старійшин - герусия - мав у своєму розпорядженні обмеженими повноваженнями. Вирішальний вплив на справи держави придбала колегія ефоров з пяти чоловік, обраних зборами на один рік. Все це забезпечувало військово-аристократичний характер політичної організації і свідчило, що і в державному устрої Спарти також виявляється підключення сильної державної влади з пережитками родового пристрою.

Афінська держава - місто (поліс) - це період розквіту античного способу виробництва. Вищим законодавчим органом влади були народні збори, що складалося з повноправних афінських громадян, які досягли 20-річного віку. Вищим судовим органом була геліейя, що складалася з б тис. чоловік, що обираються за жеребом на рік, що працюють за винагороду. Виконавчу владу здійснювала Рада пятисот, що обирається від територіальних філ. Колегія стратегів відала військовими справами. Певні державні функції здійснювала і колегія архонтів. Були й інші посадові та виборні особи. Численність посад і різного роду колегій, плата за виконання державних обовязків призвели до того, що управління державою стало по необхідності справою всіх вільних громадян. Афіни перетворилися на рабовласницьку республіку, в якій вперше в історії на практиці здійснено поділ влади.

Державний лад Стародавнього Риму пройшов у своєму розвитку ряд етапів: це завершальний етап античності, її останній зліт (за часів Республіки) та остаточне крах (в період імперії).

У період Республіки (VI-I ст. До н. Е..) Основою римського суспільного устрою було правило: люди не рівні один одному, звідси політичне і цивільне повноправності, притаманне тільки римським громадянам. Основним працівником у Римі стає раб - "що казала знаряддя", річ, якої власник міг розпоряджатися на свій розсуд, аж до її знищення. У раба не могло бути сімї, все, що він придбав, ставало власністю пана.

У період Республіки центральними органами держави стали народні збори (центуріатних і трибунатні коміції), сенат і магістратура.

Народні збори мали законодавчі функції, обирали вищих посадових осіб. Центром політичного життя Риму був сенат - постійно діючий орган, що відає скарбницею, військовою справою, зовнішніми стосунками, що контролює діяльність народних зборів і т. д. Магістратура була представлена вищими посадовими особами, які виконували різні функції управління. Вищі магістрати - консули, в руках яких знаходилися справи поточного управління і вище військове командування. Помічники консулів - претори - стали керувати правосуддям. Цензори розподіляли громадян по центуріях, складали списки сенаторів; більш нижчими за положенням були квестори і еділи. Винятковою, екстраординарної магістратурою була посада диктатора, який призначався консулами за дорученням сенату в разі війни, повстання і т. д. Диктатор володів необмеженою владою, але не міг бути на цій посаді понад шість місяців.

Криза рабовласництва, конфлікт між центром і провінціями, повстання рабів привели в I ст. до н. е.. до падіння Республіки. Імперія стала тією формою державної влади, за допомогою якої рабовласники сподівалися втримати своє панування. Перехід від республіки до імперії зайняв певний час. У 27 р. до н. е.. в Римі остаточно затверджується імперія. У I-III ст. н. е. Римська імперія виступає у формі принципату - це час, коли імператорська влада

прикривалася республіканськими установами, формально засідав сенат, формально обиралися магістрати, але одночасно зміцнювалася влада принцепса - посада, що переходить у спадщину в рамках імператорської родини: йому надавався титул "серпень", він - верховний головнокомандувач, трибун, консул, великий понтифік.

До III-IV ст. н. е.. затверджується нова форма правління - домінаті. Все управління зосереджується в руках імператора, влада якого розглядається як божественне встановлення. Серед провідних установ цього періоду можна виділити державна рада - консисторії, фінансове відомство, військове, створюється розгалужений державний апарат з масою чиновників. У 395 р. імперія розділяється на дві частини: Західну (зі столицею в Римі) і Східну (із столицею в Константинополі). Кожна з них очолюється імператором - серпнем, який призначає собі помічника - цезаря.

Серйозні зміни відбуваються в місцевому управлінні. Вводиться єдина система адміністративного поділу: Префектура, дієцезії, провінція. Реорганізується поліція. Армія остаточно перетворюється на постійне, професійне військо з найсуворішої дисципліною, особливими привілеями. Незважаючи на всі ці заходи, Рим з кризи не вийшов. У 476 р. під безперервним натиском варварів Західна Римська імперія впала.

Сходи, подібні розвитку держави, можна знайти й у правовому розвитку античних держав.

Відсутність права приватної власності на землю, серйозні утруднення в розвитку договірних відносин, сімя, "заморожена" на стадії парного шлюбу, - ці факти свідчать про нерозвиненість права Стародавньої Спарти.

Афінське право залишалося несистематизованих, але характеризувалося глибокою розробкою окремих правових інститутів; наприклад, високого рівня розвитку досягло правове регулювання майнових відносин,

окремих видів договорів, при визначенні покарання за вчинений злочин враховувалися намір і необережність, в той же час у праві Афін зберігалися і деякі випадки кровної помсти і самосуду.

Що ж до римського права, то недостатньо сказати, що воно досягло вищої точки розвитку в історії античності, що отримало тут своє класичне завершення. Право Стародавнього Риму пережило свого творця, переступило за рамки своєї епохи.

Римське право відрізняється найтоншої розробкою різного роду правових інститутів, ясністю аргументації, точністю формулювань, високою юридичною технікою. Всі ці якості в рівній мірі відносяться і до права приватної власності, і до зобовязальних відносин, і до спадкового права. Головне ж у тому, що римські юристи зуміли виділити в масі конкретних відносин, що виникали між людьми, найбільш загальні, самі абстрактні форми. У своєму розвитку воно пройшло ряд етапів, від найпростіших форм - до більш складних, класичним (найдавніший - з IV ст. До н. Е.., Класичний - з середини III ст. До н. Е.., Посткласичний - кінець III ст. Н . е.. - VI ст. н. е..).