Єгипет

Реформи Мухаммеда Алі (1805-1849) висунули Єгипет, формально все ще повязаний з Османською імперією, але фактично незалежний від неї і навіть не раз перемагав її армії і захоплює її землі, до числа провідних та найбільш розвинених країн Сходу. Сильна регулярна армія (до 200 тис. солдатів), строго централізована адміністрація, добре налагоджене сільське господарство при урядової монополії на експорт товарних культур (бавовна, індиго, цукрова тростина), будівництво державних промислових підприємств, перш за все військових, заохочення досягнень європейської науки і техніки , створення мережі навчальних закладів різного профілю - все це було основою зміцнення влади Мухаммеда Алі, аж ніяк не випадково став обєктом наслідування для певних верств населення в інших країнах Магрибу. Слід нагадати й та обставина, що Мухаммед Алі не йшов по шляху танзіматних реформ, але, навпаки, всіляко підкреслював національне «я» Єгипту і форсував посилення країни, щоб її не спіткала сумна доля колонії. » Зіткнувшись з опозицією держав (особливо Англії), забрали у нього плоди перемог у його успішних війнах з султаном, Мухаммед Алі на початку 40-х років не тільки змушений був віддати завойоване (Сирію, Палестину, Аравію, Крит) і повернути перейшов на його бік турецький флот, а й поступитися натиску іноземного капіталу, відкривши двері для вільної торгівлі.

Проникнення закордонних товарів завдало важкий удар як по відсталою державної промисловості (казенні фабрики в умовах вільної конкуренції виявилися нерентабельними, не кажучи вже про те, що насильно мобілізовані для роботи на них вчорашні фелахи працювати не хотіли і нерідко псували дорогі машини), так і по всій виснаженої війнами фінансовій системі. За наступників Мухаммеда Алі багато з державних підприємств, так само як і дорогі навчальні заклади, були закриті. Зате приватне підприємництво європейців, включаючи будівництво залізниць, бавовноочисних і цукрових заводів і, нарешті, стратегічно безцінного Суецького каналу, йшло повним ходом. Розвиток ринкових сфери звязків і товарно-грошових відносин змусило єгипетська влада видати низку реформ, спрямованих на розширення прав власників на селі, зміна оподаткування. Витрати країни на будівництво і відсотки за іноземними кредитами фінансову привели систему до краху: в 1876 р. Ісмаїл оголосив про банкрутство, після чого за наполяганням Англії і Франції була створена спеціальна комісія, до відання якої перейшла значна частина доходів скарбниці. Були продані належали Хедив акції Суецького каналу. Нарешті, комісія єгипетського боргу змусила Ісмаїла створити уряд на чолі з Нубар-пашею, відомим своїми проанглійскімі симпатіями. Пости міністрів фінансів та громадських робіт (т. тобто ті, що контролювали доходи країни) посіли відповідно англієць і француз.

У країні зріло і все частіше відкрито проявлялося невдоволення цими поступками і всією політикою Хедив та колоніальних держав. У 1866 р. була створена палата нотаблей - дорадчий орган, в якому стали задавати тон оформилися в 1879 р. в Національну партію (Ватан) представники впливових верств єгипетського суспільства. Ця палата зажадала від Хедив розпустити «європейський кабінет», що він і зробив. У відповідь на цей держави змусили султана позбавити влади Ізмаїла, а новий хедив розігнав палату і відновив іноземний фінансовий контроль, Ущемивши при цьому інтереси армійських офіцерів (була скорочена армія). У вересні цього ж 1879 повстав каїрський гарнізон на чолі з полковником Орабі (Арабіпаша). Хедив був змушений підкорятися тиску незадоволених і відновити національний кабінет на чолі з Шериф-пашею і за участю ватаністов. Але події розвивалися швидкими темпами. Скоро новий уряд стало виглядати дуже обережними на тлі вимог радикальних учасників руху незадоволених на чолі з Орабі. У лютому 1882 р. армія повалила уряд ватаністов. Втратив свій вплив і видатний теоретик Національної партії, соратник аль-Афгані, засновника теорії панісламізму, М. Абдо.

Радикали на чолі з Орабі виступили з антііностраннимі гаслами і стали енергійно очищати країну від європейської «зарази»: закривалися кафешантан і публічні будинки, ресторани та оперні театри, відновлювалися традиційні норми ісламу. Орабі отримав підтримку і з боку турецького султана АбдулХаміда, який привласнив йому титул паші. У лютому 1882 р. було створено новий кабінет, в якому Орабі зайняв пост військового міністра. Напруга в країні посилювалася. Стали підніматися селяни під гаслами боротьби з невірними. Всі європеїзовані шари єгипетського суспільства бігли до Олександрії під захист прибула туди англійської ескадри. Невдовзі сюди ж прибув хедив. У той же час в Каїрі був утворений Військова рада, скликаний Національний меджліс, в якому вирішальною силою стали прихильники Орабі, у тому числі його офіцери. Почалося відкрите протистояння. У липні 1882 хедив змістив Орабі, оголосивши його бунтівником. У відповідь на цей Орабі заявив, що вважає Хедив заручником іноземців, «полоненим англійців». Англія підтримала Хедив і незабаром її війська зайняли Каїр. Орабі був відданий під суд і висланий на Цейлон, а Єгипет перетворився на протекторат Англії.

Втім, формально Єгипет мав особливий статус і як і раніше вважався як би автономною частиною Османської імперії. Згідно з виданим в 1883 р. Органічний закон тут були створені Законодавча рада та Генеральне збори (у 1913 р. вони були обєднані в Законодавчі збори), тоді як вся виконавча влада виявилася зосередженої в руках англійського консула, зберігати повний контроль над діяльністю кабінету на чолі з премєром. Звичайно, реальна влада зберігалася за колонізаторами, але сам факт існування і законодавчої палати, і кабінету міністрів були покликані підкреслити, що Єгипет має особливий статус.

Англійська і інший іноземний капітал, який почав активно впроваджуватися в Єгипет після 1882 р., сприяв прискореному розвитку країни, На початку XX ст. промислові робочі обчислювалися вже майже півмільйоном чоловік - цифра досить солідна для того часу (до цього числа входили і ті, хто був зайнятий на дрібних підприємствах, трохи менше половини загальної кількості робітників були європейцями). Серед єгиптян було вже чимало освічених людей, інтелігентів; складалася і національна буржуазія. Знову зявилися розгромлені було на рубежі 70 - 80-х років зовнішні атрибути європеїзації: клуби, ресторани, салони. Працювали телеграф і телефон, кінематограф, університети, видавництва. Знову почали вестися запеклі суперечки про долю країни і народу, причому протистояли один одному що виступали за вестернізацію ліберали, в основному особи з європейською освітою, і відстоювали норми ісламу традиціоналісти, значна частина яких була досить близька до широких мас єгипетського населення, незадоволеного колонізацією країни. Як і в ряді інших країн Магрибу, на рубежі XIX-XX ст. в Єгипті почало зароджуватися робочий, профспілковий і соціалістичний рух, але представниками його в основному були вихідці з Європи, робочі або інтелігенти. Що ж до єгипетського корінного населення, то воно втягувалось в цей рух досить повільно.

Цьому сприяв і ставав все більш виразним релігійно-націоналістичний акцент у соціально-політичного життя Єгипту. Напередодні світової війни в розпадається на фракції партії ватаністов посилилися позиції релігійних екстремістів, що прибігали до методів збройного терору. Вбивство в 1910 р. премєра Б. Галі, вихідця з коптів, єгипетських християн, що ще більше посилило релігійну ворожнечу в країні. У 1912 р. партія Ватан була заборонена, а на передній план у політичній боротьбі після війни вийшли нові сили, перш за все створена в 1918 р. партія Вафд. Ця партія розгорнула потужний рух з вимогою національної незалежності, що зіграло свою роль: в 1922 р. Англія погодилася визнати незалежність Єгипту, але за умови збереження в ньому своїх військ і комісара, не кажучи вже про економічні позиціях британського капіталу. За конституцією 1923 Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом I. Були створені парламент і відповідальний перед ним і королем кабінет міністрів, який очолили лідери Вафд. У 1924 р. вони поставили перед Англією питання про виведення британських військ і про обєднання англо-єгипетського Судану з Єгиптом. Ця вимога призвело до конфлікту, внаслідок якого вафдісти змушені були подати у відставку. Втім, на чергових виборах вони знову перемогли, а тиск кабінету і молодий єгипетської буржуазії привело в кінцевому рахунку до того, що Англія змушена була погодитися і на важливі економічні поступки: у 1931 р. було введено новий митний тариф, покликаний захистити єгипетську промисловість і торгівлю від конкуренції.

Світова криза позначилася на погіршення економічного становища Єгипту і призвів до чергового загострення політичної боротьби, в ході якої вафдісти в 1930 р. знову були відсторонені від влади, а конституція 1923 р. замінена інший, більш реакційної за характером. Втім, у 1934 р. під проводом все тих же вафдістов була розпочата чергова політична кампанія, в результаті якої король Фуад за згодою англійців відновив конституцію 1923 За англо-єгипетського договору 1936 англійські війська були виведені з Єгипту, комісар став англійським послом і лише в зоні Суецького каналу залишилися деякі збройні формування англійців. Це був чималий успіх вафдістов, але, як то не дивно, він викликав нове розмежування політичних сил і гостру боротьбу, нападки на Вафд праворуч і ліворуч.

Протягом наступних років Єгипет продовжував вести політику, спрямовану на повне звільнення країни від іноземного втручання. Потужний рух, хвилі мітингів, демонстрацій, страйків примусили англійців у 1946 р. сісти за стіл переговорів про перегляд угоди 1936 До успіху переговори не привели: Англія не хотіла відмовлятися від контролю над Суецьким каналом, від кондомініуму в Судані. У 1951 р. черговий уряд вафдістов на чолі з Наххас-пашею внесло до єгипетського парламенту законопроект про відміну договору 1936 р., у відповідь на що англійці перекинули в зону каналу додаткові військові контингенту! і окупували там ряд міст. У країні знову назрівала криза, виявлявся в гострому невдоволення різних верств населення, що створилася обстановкою. У цих умовах на передній план вийшла організація «Вільні офіцери», голова якої Нагіб взяв владу в свої руки в результаті перевороту 1952 Король Фарук відрікся від престолу. Був створений революційний рада, проведені реформи у сфері аграрних відносин, в політичній структурі. Були розпущені колишні партії, скасована конституція, скасована монархія. Радикальне крило руху посилювало свої позиції, наслідком чого був вихід на передній план Насера, що став в 1954 р. премєр-міністром. У 1956 р. була прийнята нова конституція країни, а невдовзі президент Насер оголосив про націоналізацію Суецького каналу. У ході англо-франко-ізраїльської військової кампанії 1956 проти Єгипту в зоні Суецького каналу єгипетська армія вистояла і перемогла. Війська іноземних держав, включаючи Англію, були виведені. Єгипет нарешті знайшов таку бажану і таких зусиль стоівшую йому повну незалежність.